автореферат и диссертация по психологии 19.00.01 для написания научной статьи или работы на тему: Переживания как категоря общей психологии

Автореферат диссертации по теме "Переживания как категоря общей психологии"

РГ6 од

- -'і дп? та ■ ■'

СЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І. МЕЧНІКОВА

■ На правах рукопису

ГЕЛЛЕР Ігор Ілліч .

»ВЖИВАННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ ЗАГАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

, 19.00.01 - загальна психологія,

- історія психології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук

Одеса - 1994

Робота виконана в Одеському державному університеті ім. Ї.І. Мечнікова

Науковий керівник -

доктор психологічних наук, професор І.Г. Білявський

Офіційні опоненти

доктор психологічних наук Л.Ф. Бурлачук кандидат психологічних наук

О.П. Саннікова

Ведуча організація

Інститут психології Академії Наук України м. Київ

Захист відбудеться "$і" &Лр< ?Н*Х ____________________________1994 р. <

.годині на засіданні спеціалізовано'/ Ради К.05.08.02 в Одеськом; державному педагогічному інституті імені К.Д. Ушинського за адресо^: 270105, Одеса, вул. Генуезька, 22

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці педінституту

Автореферат розіслано "г2$ " ¡ЛЮҐЛСЬС 1994 р.

Вчений секретар спеціалізованої ради, кандидат психологічних наук

С.М. Симоненко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний етан розпитку людини і суспільства традиційно характеризується поняттям "перехідне". Інтенсифікація усіх сфер соціальної практики, поява нових технологій виробництва, нових типів діяльності та висока насиченість інформаційних процесі» иоставилн ряд питань, що мають першорядне значення не стільки для реорганізації структур соціальної взаємодії і зовнішніх змін в стилі і образі життя сучасної людини, скільки для комплексного переосмислення базових цінностей цивілізації. * ‘

Сучасний період переходу під попередніх засобів організації життя людини відрізняється виявленням нових методологічних проблем аналізу ситуації і способі», за допомогою яких можлива подібна робота. Тс, що раніше було прерогативою філософії сьогодні виходить далеко за межі однієї конкретної області мислення і діяльності і носить не тільки загальїіонауковніі, але й загальнолюдський характер. Очевидно, що мова йде про засоби аксіологічиого самовизначення, а не про онтологічні характеристики наукового предмету. Разом з тим, у соціальному, особнстісному і професійному плані людина змушена сьогодні діяїн у иозакулі.турній ситуації: у хронотонічному "тут ' і тепер” па ній

закінчується культура і починається особнстісна історія. У подібній ситуації усталені культурні норми, зразки та сталої пі ’професійного і соціального мислення ' і діяльності не вирішують якісно нових і безпрецедентних в історичному плані ситуацій. Відповідно з цією проблемою для людини кінця двадцятого сторіччя вимикають ноні психологічні умови, не адаптувавшись до яких, вона потрапляє у маргінальну по відношенню до інших членів соціуму страту, як у професійному плані, так і в загальногромадянському.

Оскільки відбувається зміщення акцентів з цілей діяльності на цінності діяча і фіналістична структура організації життя змінюється перехідним аксіологічиим етапом, то у повсякденній людській практиці особистість змушена не стільки виконувати акти діяльності, скільки робити вчинки. В цих умовах формується вільна особистість, основним показником розвитку якої є відповідальність за своє буття. Відповідно до цих умов збільшується психічне навантаження та інтенсивність переживань людніш.

Логічним наслідком розглянутої вище ситуації є висунення на перший план психологічних підстав аналізу людської дійсності. Цей

З

поворот «ід філософії світогляду до, психології - засобів організаці життєдіяльності людини дозволяє говорити про реальність, незалежно від спекулятивних розходжень онтологічних картин світу наукового, філософського або релігіозного характеру. Іиакше кажучи - граничні онтології, в яких живе людина, є ділом цієї особистої культури і історії, тобто: суб’єктивною сутністю особистості. Об’єктивним же являється її нракссологічний план, сукупність переживань і способів їх виявлення у кооперації з іншими членами соціуму. . '

Видається можливим виділити проблему переживання і засобів, за допомогою яких людина репрезентує навколишню обстановку як актуальну проблематику на сучасному етапі пошуку нової методологічної парадигми. Саме переживання видається тим простором, у 'якому представляються у всій ноиноті психічні процеси і складні утворення особистості.

Проблематика переживання е однією з наймсиьш розроблених як у загальиофілософських працях, так І у психологічних. Традиційна увага до вищи-? проявів власне людської природи приділялась в різний час свідомості, душі, психіці, діяльності або особистості людини. Незалежно від напряму і засобу теоретичного аналізу, загальним було виділення "клітинки" структурної, одиниці людського буття (Арістотель, Гусерль, Кант, Касірер, Юнг та Інші). Щодо психології, то місце переживання займає психіка як матеріальний субстрат, на якому реалізуються психічні процеси, а саме переживання виступає як афективна іпостась людини, що відображає матеріальну об'єктивну реальність. Теорія відображення, що є одним з можливих методологічних підходів, стала ідеологією і граничною рамкою мислення дослідників, монополізувавши критерій науковості теоретичних поглядів на природу людського існування. Засіб, що став аксіомою, утратив своє операціональне значення і набув характеру цінності. Відповідно до такої ситуації неможливо виявити процес переживання без попереднього аналізу методологічних засобів, за допомогою яких цей аналіз може бути виконано в рамках культури загальнопаукового дослідження. Оскільки у психології нема власних засобів побудови понять і категорій, то аналіз теорії шдображешія як методологічного підходу повинен був би стати прерогативою філософії. Однак сама філософія оперуе "чистою рефлексією* реальності засобами мови. Ось чому методологічні проблеми психології на сучасному етапі розвитку можуть спиратися на понятійно-категоріальну рамку мислеиня дослідника і на відповідну феноменологічну реальність я* на її матеріальне наповнення.

Відповідно до цього припущення проблема категоріального визначення переживання як психологічної дійсності стає осиошіою актуальною проблемою при переході від цільового підходу гіяльності до ціннісного підходу практики. Виникає можлива ієрархія напрямків розвитку методу від "відображення матеріального світу“ до "проектування суб’єктом дійсності" в процесі його соціалізації в онтогенезі. Праці вітчизняних і зарубіжних вчених (Башляр, Гадамср, Лсфер, Мамардашнілі та інші), що з’явились в останнє десятиліття, розглядають предмет наукової діяльності у штучній, не відображеній модальності. Тим самим стверджується відхід від вульгарного об’єктивізму відображення людиною того, що "є насправді" в напрямку тієї дійсності, яку людина переживає як існуючу в момент "тут і тепер". Цей поворот від ідеології відображення реальності до конструктів свідомості, що знаходяться в просторі актуального переживання індивіда, дозволяє включити до єдиного контексту розрізнені теоретичні школи і напрямки, задавши поняття переживання як єдиний смисловий простір.

Актуальність подібного підходу обумовлюється широкими можливостями, котрі відкриває концепція відбиття, не тільки не заперечуючи відображення, але й додаючи до нього власне психологічну, а не фізичну або оптико-біологічну характеристику людини.' Теорія відображення, побудована на категоріях структур матеріального світу, має справу з проявленим і "сталим" об'єктом, що фіксується, у той час як концепція відбиття має процссуальчо-іпструментальний характер феноменологічного порядку.

Для психології прийняття аксіологічиого постулата про те, що переживання являється простором, в якому відбувається життя людини у всій різноманітності її свідомостей та позасвідомих перцепції! означає визнання взаємодоповненності наукових шкіл і напрямків загальної психології, що вимагають методологічного синтезу на підставі історичної психології. Такий синтез є актуальним і можливим за рахунок введення як єдиної логічної основи для різних психологічних шкіл категорії "переживання" з метою побудови цілісного уявлення і використання нового напрямку у загальній психології - історичної психології. (Білявський, 1989, 1991). Історична психологія є найбільш нерспсісшшіим методом переосмислення історії психології як єдиної безперервної і універсальної області людського мислення, різноманіття предметів якої взаємодоповнюється за рахунок застосування єдиного-методу.

Новизну роботи складає:

1. Репрезентація переживання як цілісного простору Існування психічного.

2. Методологічний інструментарій для синтезу загалышпеихолопчних шкіл та напрямків відносно проблеми переживання.

3. Теоретична модель пережинання як простору психічної дійсності

людини. .

4. Розрізнення понять "реальність" І "дійсність” як фізичної та

психічної основ буття людини. '

5. Використання історичної психології як метода реконструкції соціальності в якості механізму формування і розвитку переживання.

(і. Розробка методики роботи з переживанням як зі способом самопізнання і саморозвитку особистості.

Актуальність і новизна постановки проблеми визначають структурний зміст нашого дослідження. Відповідно до означених проблем уявляється праве, гіршім конституювання в якості об'єкта дослідження людини в ситуації ненизначсішості поведінки, мислення та діяльності.

Предмет дослідження - зміст і наповнення психічних процесів у структурі переживання нсвизначенності суб'єктом, динаміка засобів усвідомлення переживання ПІД час ЗМІЇНІ психічної дійсності особистішою і групового рефлексією. '

Мета роботи - методологічна розробка історичної психології як метода синтезування загальпопсихологічшіх уявлень відносно переживання; категоріальне оформлення переживання . як загальиопсихологічної дійсності; розробка теоретичних уявлень 1 пракінко-методнчиих засобі» роботи з переживанням.

Завдання роботи:

- проаналізувати філософсько-психологічні явлення про переживання у контексті сформулювати проблематики;

- визначити методологічні засоби теоретичного аналізу переживання як загальнонаукового джерела процесу пізнання;

- розробити історико-пснхологічну методику реконструкції

переживання як продукта особистісної історії формування І розвитку індивіда;

- верифікувати теоретичне уявлення істинності концепції практичною реалізуємістю її застосування в умовах експерименту.

Основною гіпотезою роботи є твердження про тс, що переживання являється простором психічного життя людини, що обіймає за г;іачснням фізичну реальність і характеризує власне людську психічну дійсність. Психіка виступає як процесс формування, спливання та об’єктивації

б

переживань. Усвідомлення переживань зумовлює нормалізацію психічних процесів і розвитку особистості. ‘

Методологічною основою роботи виступають засоби понятійно-категоріального підходу (Ярошевський), класична логіка (Аристотель), епістемологія (Бейтсон, Гріндер, Делуаж'є та інші), феноменологічний аналіз (Гусерль, Мерло-Понті, Фінк та інші), системний підхід (Берталанфі, Богданов, Лефевр *га інші), сферно-особистісна методологія (Мамонтов).

Теоретичною основою роботи е концепції культурно-історичної психології Л.С. В и готського, теорія діяльності С.Л.Рубінштейна, психології пізнавальних процесів (Ананьев, 1979, Бодальов, 1983, Брушлннський, 1982, Гальперін, 1977, Давидов, 1971, Зіиченко, 1977, Костюк, 1987, Ломов, 1981, Лурія, 1986 та інші), теорія інваріантності мислснпевих актів (Калошин, 1983, Решетова, 1979 та інші). Аналіз авторефлексії та динаміки уявлень про власні переживання виконано на основі праць Ананьева, 1979, Виготського, 1982, Зенгарник, 1981, Патакі, 1983 та інших.

Аналіз загальиопсихологічних шкіл та напрямків виконано на основі історичної психології, розробленої в якості метода історнко-психологічної реконструкції соціально-особнстісннх феноменів (І.Г.Біляиськин, 1989, 1991).

Практичне значення роботи зумовлюється її універсальністю як по відношенню до особисгісних феноменів, гак і до соціальних. Робота дозволяє реконструювати загальнопсихологічні механізми переживання як наслідки особистісиої історії формування свідомості, соціальних інститутів та установ, іцо є продуктами відповідних типів соціальних підписнії та рівнів свідомості. Психотерапевтичний ефект застосування на практиці результатів роботи дозволяє допомогти індивіду усвідомити та подолати травматичні негіережиті переживання, вивільнивши психічні процеси для позитивного просування і розвитку особистісної свідомості та виявлення способів включеності у соціум. Педагогічний аспект дозволяє за короткий час вивести учня на рівень самостійної постановки, і розв’язування творчих завдань, формує відповідальне відношення до життя за рахунок усвідомлення механізму переживання реальності і отримання доступу до засобів зміни власної свідомості та норм поведінки і діяльності.

Апробація роботи: матеріали дослідження доповідалися на VII з’їзді Спілки психологів СРСР, (1989, Москва), в інституті психології Орхуського університету (1990, Данія), Всесоюзній конференції но безперервній освіті (1989, Москва), міжвузівській конференції

професорсько-викладацького складу в Одеському політехнічному інституті (1989, Одеса), міжнародній конференції, присвяченій пам'яті С.Л.Рубінштсйна (1992, Одеса). На основі результатів дослідження були проведені практичні форми впровадження:

- утворені курси практичної психології при кафедрі психології Одеського державного університету ім. ІД. Мечнікова;

- проведені тренінгн: 14 за період з 1988 - 1993 рр. (Одеса, Київ,

Миколаїв); • ■ # •

- проведені управлінські сесії (Іноваційний центр, Одеса 1990, Інформаційна фірма "Віста", Одеса 1992, науково-промислове підприємство "Електроніка", Одеса 1992, дитячий навчальний центр "Інтелект", Одеса 1993).

На захист виносяться такі положення:

1. Психіка є’ процес формування, протікання і об’єктивації

перебивання. .

2. Переживання являється цілісним поняттям, що обіймає базові уявлення загальної психології про психічні процеси та складні психічні утворення особистості.

3. Переживання є простором психічного життя людини, обумовлешшм особкстіенога історією формування 1 розпитку свідомості та нормами включення Індивіда у суспільні відносини.

4. Історична психологія як метод е форма організації загальнопсмхологічних знань єдиного діючого практичного .механізму реконструкції, дослідження і зміни переживання, свідомості і способів соціалізації особистості.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів,

висновків, викладених на _________ сторінках основного тексту, списку

літератури і додатка. У додаток винесені результати комп'ютерного тестування учасників експериментального тренінгу, оброблені за методикою СУПОС та контрольного додаткового тестування за стандартним восьмикольоровим тестом Люшера, опис методики та ключів до інтерпретації стовбцевих та колових діаграм по кожному із учасників.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність дослідження, його предмет, мета та завдання, розкривається наукова новизна та практична знгчущість роботи, зформульовані основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі 'Методологічні проблеми психологічного дослідження” аналізується традиція використання основних категорій эагалыюнаукового та психологічного понятійно-категоріального апарату згідно з методологічними завданнями дослідника. ’

На підставі проведеного у першому параграфі психологічного аналізу методологічної проблематики виявлена єдина історична тенденція розвитку эагалыюнаукового методу пізнання по двох паралельних лініях: "Початків”

- простих ідей, які не вимагають доказів, що служили відправною точкою всіх наступних міркувань, та "Органона" - власне логіки міркувань, інструментарій теоретизування. Показано, що ця традиція спрямована на створення "надійного методу для абсолютної теорії пізнання'', як її розуміли Декарт та Бекон. Функціональність, подібного підходу визначалась ними як завдання створення методу міркувань про природу, що дозволив би всякому, яким би посереднім не був його розум, побачити, що нема від нього прихованого більше, ніж від інших. Психологічність подібного методологічного підходу зумовлюється ціннісними основами мислителів, наслідком чого була підміна гносеологічної лінії на пізнання законів природи герменевтичною лінією на розуміння і інтерпретацію отриманих теоретичних знань. Обгрунтування стало особливим видом інтелектуальної діяльності, що поєднала у синтетичне утворення і "Початки”, і "Органон". ' • .

Факт наявності подібної "подвійної спіралі" розвитку наукового методу дозволяє більш адекватно зрозуміти ситуацію в області актуальних методологічних проблем розвитку науки на сучасному етапі. Аналіз історії психології з точки зору ретроспективної рефлексії по лінії еволюції її "Початків" і "Органона" видається більш виправданим з точки зору культури і історії науки, #ніж категоріальний підхід М.Г.Ярошевського, який позичає філософські поняття й категорії у відриві від ситуації їх походження,' що не дозволяє говорити про них не тільки як нро саме категорії, але й як про поняття, перетворюючи їх у терміни. Ретроспективний аналіз "Початків" та зміни граничних онтологічних уявлень людини про себе і світ показав, що аксіоматика, та ії динаміка зумовлювалась зміною аксіології, ціннісного боку життя тієї чи іншої епохи. Саме у психологічній сфері людської практики лежать цінності діяльності. Зокрема, вибір інтелектуальної діяльності філософом, вченим, теологом зумовлюється цілісними характеристиками його переживання дійсності. Відповідно сам вибір аксіоматичної основи, принципів або ідей, в яких дослідник не сумнівається і бере як відправний пункт

теоретизування, являється психологічною характеристикою методологічної проблематики.

Методологічна проблематика являється'однією із найбільш суттєвих проблем науки кінця двадцятого сторіччя. Тому виділення знання, "спістімс", як клітинки процесу пізнання привело до глибоких змін у самій логіці наукової діяльності. Епістемологія, що породила нові інтелектуальні технології та впливає на більшість так званих фундаментальних наук, замінила діаду "суб’єкт - об’єкт" на тріаду "суб'єкт - знання про об’єкт -об’єкт", тим самим поставивши з новою силою питання про принципову рі.шішю між знанням вченого про об’єктивну реальність і самою реальністю. У психології дотепер превалюють суперечки пре об'єктивну та суб’єктивну складові людини, розвідки про її "біосоціальну природу* і т.п., що не дозволяє відокремити наукову модель вченого від реально! людніш. Таким чином з'являється можливість'для епістемологічкогс cm тезу окремих "психологііі" з множинними предметами і методами > єдину загальну психологію як єдиний живий організм еволюції знань пре психічне жипя людини. Динаміка уявлень про психологічні аспекті методологічної проблематики простелена на основі праць Бекона, Гегеля Декарта, Щсліша, ііредсташшкін логічної школи Пор-Рояля методологічних праць Л.С.Биготського. Висновком із виконаного аналізу < положення про тс, що, незалежно від зітни про реальність, що ма дослідник, існує актуальна для нього у момент "тут і тепер" дійсність йог переживания, у якій окрім свідомості присутній увесь спектр психічнії процесів, включаючи бсзсвідомі перцепції, що слугує джерелом 1 механізмом отримання ішонх знані».

Подібний підхід до пізнання як до загальнолюдської дійсиос nuiicuorq простору переживання реальності дозволив виділити в якое уиіверсума життєдіяльності переживания. Таким чином воно включає і себе класичні психологічні одиниці знання про людину, акт діяльнос (Виготсышй, Леонтьев, Рубінштейн та інші), вольовий акт (Ломов, Сарті Шпенглер та інші), гештальт (Ловік, Пьорлс та інші), вчішок (Роменеї та інші), являючись узагальнюючим для перерахованих елемент уявленням.

Для того, щоб наповнити поняття 'переживаний" історичним зміст«

.і контекстом його появи і вжитку у науковій парадигмі у другої параграфі виконаний історико-герйсневтичинй огляд. Серед сучасні вчених поняттям "переживания" займався Гадамер. Оскільки основні проблематикою Іадамера є теорія розуміння, переживання аналізуєте ним у контексті виявлення онтологічних характеристик власне фак

свідомості. У цьому зв’язку вчений приходить до висновку, що приголомшує його: слово "переживання" стає звичним у семидесятая роках XIX сторіччя. У XVIII сторіччі воно повністю відсутнє в одній з найбільш раціональних традицій філософської і художньої літератури - німецькій. Незважаючи на те, що дієслово ''переживати" використовувалося, головним чином у біографічних текстах, похідне від нього "переживання" Гадамер знаходить вперше у Гегеля. Значення слова "пережити" у німецькій, як і в українській мові, значило "бути ще живим, коли сталось щось”. Це й задає психологізм особистісаого сприйняття і присутності при тому, що вже сталося. Таким чином "пережити" є синонімом реального знання чогось дійсного, чому переживший був особисто свідком, а не просто прочитаного, дедуктивно виведеного або почутого від когось.

"Пережите" як форма слова зберегло зміст того, що було пережите. Цей зміст, як би результат, сумуючий всю психологічну наповненіїість моменту переживання. Обидва значення лягли в основу утвореної форми "переживання".

Біографічний жанр змушений був вдатися до цього слова для того, щоб розуміти творчість людини в. залежності та виходячи із життя творця. Цінністні характеристики того, що пізнає, обумовлювались психологічною повнотою та різноманіттям його переживання явища, що' пізнається. Першим, хто надав переживанню функцію поняття був Дільтей, що виніс його у назву книга "Переживання і поетична творчість" (1905), Для загальнометодологічної ситуації кінця XIX - початку XX сторічь введення поняття "переживання" значило більше, ніж просто розширення наукової парадигми. На фоні традиційного для того часу розподілу основної проблеми Пізнання на спекулятивну, рефлексійно-умоглядну та емпірично-експериментальну введення переживання як поняття означало необхідне подальше наповнення його об’єму новим змістом. Для Дільтея переживання виступало кінцевою одиницею свідомості, безвідносно до психічних елементів, у термінах яких можна було аналізувати саме переживання. Поняття переживання у Дільтеєвському сенсі утворює теоретико-пізнавальку основу для будь-якого пізнання об’єктивного. Життя об’єктивується в умоглядних розумових конструкціях, а розуміння його - зворотній переклад об'єктивації життя у духовну активність, з якої вони походять. . '.

Важливою відмінністю цього положення від інтроспективних нашарувань на поняття "переживання" є його більший об’єм та універсальність використання як в інтроспективній психології, гак і в рефлексології, ’

Гусерль поглибив уявлення про переживання, надавши йому універсальності теоретико-пізнавальної функції. За Гусерлем, все, що ■£ у житті, є у переживанні. У п’ятій логічній розвідці він провів чіткий поділ феноменологічного та популярного поняття переживання. Одиниця переживання розуміється у нього не як частка реального потоку переживання якогось "Я", а як інтенціоиальне відношення. Описана ситуація підготувала грунт для зміни позиції психологічної науки по відношенню до раціоналістичної психології, котру започаткував П.Наторп, що запропонував в якості предмета критичної психології усвідомленність, що виражає безпосередність переживання. Він розвинув метод універсальної суб'єкти нації як спосіб дослідження реконструктивної психології. На цих же принципах базувалася розроблена пізніше Р.Хенігсвальдом гештальтпсихологія. П.Наторп висловлювався за конкретність прапереживання, тобто тотальність свідомості, що являє собою неділиму єдність, котра тільки диференціюється і визначається об’єктивними методами пізнання. • '

У тому ж році, коли П.Наторп виступив проти раціоналістично-нснхофізичної лінії, з’явилась праця А.Бергсона "Безпосередні данності свідомості", в якій можно знайти аналогічні Наторпу думки. Основним моментом у переживанні, що підкреслюється різними авторами, е його безперервність.

Згідно з традицією використання поняття переживання уявляється можливим виділити основні характеристики універсальності його вжитку в якості категорії у психології: поняття переживання дозволяє "взяти" ‘тричі різні аспекти реальності психічного життя людини: -

1) переживання як процес суб’єктивації об’єктивної реальності;

2) переживання як результат цього процесу, темпоральний зріз його;

3) переживання як продукт процесу, стан людини, вихідний матеріал

,(.і») подальшого усвідомлення, осмислення і т.п. . '

Понятійно-історичний огляд закінчується працями О.Н.Овсянико-Куликовського, який не тільки на початку сторіччя сформулював понятійне використання слова "переживання", але й задав напрямок у розвитку вітчизняних досліджень у літературі на перехресті з психологією на осіннії власних уявлень про сліди пережитого як про схильність .'поліній у майбутньому до підвищеної сприйнятливості подібних вражень, почуттів, емоцій. Незаслужено залишені без уваги психологами начерки ного теорії спадкових психологічних факторів, які формують у подальшіх поколінь підвищену сприйнятливість до аналогічних переживань, цілком можуть стати в один ряд з еволюціоністськими поглядами Дарвіна та

Ламарка, дозволивши об’єднати ідею еволюції як відбору корисних властивостей та еволюції як результата підвищення здатності до диференціації психичних функцій.

Аналіз появи та закріплення поняття "переживання" у загальнояауковій та психологічні? літературі показугоє історичну необхідність появи універсального логічного елементу, що має об’єднуючу функцію для представників різних напрямків, а також дозволяє вийти з кризи понятійно-категоріальної залежності психології від досягнень та розвитку філософських уявлень.

Третій параграф продовжує аналіз поняття "переживання", але тепер вже методом зворотнього сходження від граничної абстракції його значення про наявність складових частин цього значення на різних етапах розвитку психологічних шкіл та напрямків. Саме перехрещення різних шкіл психологічної науки на матеріалі їх ставлення до проблеми переживання зумовлює реальну універсальність та представленість всієї історії розвитку психології.

Як для раціоналізму Декарта та Спінози, так і для емпіризму Бекона та Гобса переживання є протилежним доповненням кожного з них. Позареальним суб'єктом що переживає, мислення, яке протікає на субстраті психіки, штучно відокремлене від тіла, являється гіпотезою, але не фактом. У той же час для емпіриків та "експериментальників" тільки оформлене у розумових формах переживання може сказати їм про те, що реальність їх переживання дійсна. ,

Поняття "свідомість", що довгий час об’єднувало психологію та філософію, приймалось за реальність, а не за знання про реальність, тобто модель її. Відповідно відсутність саморефлексії стосовно власного методу робила неможливою розмову про свідомість як предмет мислення, а не як про натуральне природне явище. Бажання знайти його у реальності,

. подібного до того, як людина може знайти матеріальний об’єкт, походило від • уже згадуваної гносеологічної дуальності "суб’єкт - об’єктних” відношень. Тому, як рефлекс, так { свідомість, що набирає у Декарта значення принципа інтроспекції, самовідображення і т.п. уявляються першими обмеженнями простору переживания людини.

Далі розглядаються тенденції і традиції психологічних шкіл відносно проблеми переживання. Так, наприклад, показано, що в подібному' контексті Вюрцбургська школа з її орієнтацією на мислення і вищі психічні функції не тільки не е антиподом експериментальному напрямку (Болл, Дюбуа-Реймон, Мюллер та інші), а навіть співвідноситься з ним як, відповідно, інтелектуальна рефлексивна надбудова з матеріальним

ІЗ

субстратом і наповненням простору переживань людини. Показано, що біхевіоризм і теорія навчання методом проб та помилок Уотсона, орієнтовані на умовно-безумовні рефлекси, мали. суто прагматичну орієнтацію навчання операціям поза глибинним звязку зі сферою цілісних переживань особистості. .

Особливо виділяється культурно-історичний підхід Л.С.Внготського до формування психічних функцій як продукта певних соціальних зв’язків та відноснії, в які включається з дитинства людина. Його твердження про те, ідо будь-яка вища психічна функція представлена у своєму розвитку двічі: вперше як функція інтерпсихологічна, колективна, груповий спосіб поведінки, а потім, як інтрапсихологічна, Індивідуальна, лягло в основу подальшої теоретичної роботи у нашому дослідженні. Таким чином, з'явилась можливість взаємообумовити свідомість, безсвідомі перцепції (за Вундтом) та біхевіориесські погляди з переживанням як простором, в якому вони містяться та об’єктивуються.

Підводячи підсумок історичному аналізу психологічних шкіл з точки зору можливості ’співвідношення їх з проблемою переживання, робиться висновок про відсутність єдиної методологічної основи, котра дозволила б покласти на єдину площину мислення різні вказані вище предмети нсихолого-історичних знань. Окрім того, на основі теоретико-методичного аналізу зазначається, що сам факт переживання, що трактувався як безпосередня дашіість і явище свідомості, обіймає саму свідомість і переживання відноситься до свідомості як процес до продукту.

Основним підсумком історико-мстодологічної частини першого розділу явились положення про те, що на всьому протязі розвитку н іоричної лінії загальної психології існували у розрізненому вигляді уявлення про переживання. Переживання, яке пропонується нами в якості цілісного упіверсумальиого утворення, одиниці людського досвіду, є ку.ц.туронідповідним кроком, одо випливає із логіки розвитку психологічних уявлень. Оскільки історизм є основною рушійною характеристикою переживання у часі, отже відповідно метод роботи з нережнванням повинен мати відповідну “оспосіблсиість". Аналіз існуючої методологічної бази психології показав, що найбільш адекватною для цієї мети с історична психологія, узята в її методологічному аспекті як ісгрументарій, яка запропонована І.Г.Білявським.

У другому розділі "Пережидання як психічна дійсність" викладаються основні етапи теоретичної концепції переживання, побудовані па основі історичної психології,’ розробленого нею метода •реконструкції переживання та соціальності людської практики і уявлень

про переживання як upo простір психічного життя індивіду. У першому параграфі проводиться історична паралель між методами генетичної епістемології Піаже, принципом еволюціонізму Дпрвіна, соціологічними напрямками психології та історичної психології. Проаналізовані уявлення Плеханова про еволюцію психіки та її трансформації у майбутньому в ідеологію з подальшим відмиранням відмінностей між ними. Показаний взаємозв’язок між цими уявленнями і аналогами французької соціологічної школи, яка ставить знгж рівності між колективними уявленнями (ідеологіями) та психікою. Дана критика однобічного часткового підходу до цілісного проявлення людини вказаних авторів і недостатність подібних методів для комплексного аналізу практики людини та проявлення всієї повноти її психічного життя. Обіймаючим по відношенню до них виступає метод історичної психології, що репрезентує у динаміці саме процесуальний, а не структурний, як "інтелект", "свідомість", "ідеологія" і т.п. бік психічної активності. Рівневиіі варіант підходу до психіки як до явища, що розвивається, який пропонується І.Г.Білявським, дозволяє істотиьо доповнити як епістемологічннй підхід Піаже, так і культурно-історичний підхід Л.С.Виготського за рахунок-зіставлення "клітинки” аналізу та процесу, в якому вона розвивається. Введення ним дихотомії "соціальні підносний - свідомість" дозволило взаємообумовити їх як процес і продукт, де, за словами І.Г.Білявського, соціальні відносини є процесом виробництва свідомості. Із данного твердження випливає, що свідомостей може бути стільки, скільки рівнів розвитку соціальних відносин пройшои суб'єкт у своїй еволюції. Очевидно, що акцент психологічного ■ аналізу власне психічного життя людини пересувається у простір його переживання, обумовленого як Інтерсуб'єктивним рівнем соціальних відносин, так і Інтросуб’єктнвною схильністю, (за Овсянико-Куликовським) "слідами минулих переживань". Універсальність історичної психології як методу дозволяє повернути "ідеологію", тобто конкретну сталу форму свідомості в якості продукта процесу його виробництва, а сам процес винести як структурований по рівням "узяття" соціальної дійсності індивідом відповідно до його "оспосіблеиості”.

Соціальність виступає у контексті історичної психології як власне людська ознака і прояв вищих психічних функцій на стику між суб’єктивною дійсністю людини та необхідністю переживання нею своєї ■ включеності в об’єктивні соціальні відносини.

У зв'язку з зазначеними теоретичними уявленнями робиться висновок про необхідність психологічного понятійного переосмислення категорій "простір” і "час". Розташовані у рамці рівнів розвитку свідомості, які

історично склалися, воші виступають як продухт переживания реальності індивідами, результатом пережинань яких була не діяльнісиа, не ііовсдіпкова, а рефлексивна творчість у матеріалі .мови. Відповідно до цього пропонується типологія реакцій суб’єкта на ситуації конфлікту рішш свідомості - рівня соціальних відносин, в який він включений. Таких варіантів три: і) новедінковий, 2) діяльнісний та 3) рефлексивний вихід із простору переживання суб'єктивної дійсності. Кожний з них несе функціональну спрямованість залежно від того, який з психічних процесів в актуальній ситуації переживання е базовим для індивіда. Ідивідуальність визначається в цьому контексті як частотність переваги певного психічного процесу під час вибору оптимального для індивіда виходу із ситуації нспизначсішості,

Відповідно до зазначених теоретичних засад робиться висновок про можливість представлення психіки як процесу формування, протікання та об’єктивації переживання, детермінованого історією особистісного розпитку індивіда. Подібний підхід до психіки дозволяє говорити нро зміну уявлень нро життя не як про форму існування білкових тіл, а як про саме людське життя, час' якого зумовлюється . циклами переживань. Замість біологічної форми свідомості ("ідеології біологізма") ми можемо говорити про психологічну форму свідомості, використовуючи у цій функції замість поняття "життя" категорію "сфера переживання людини", розуміючи під нею як феномени і факти свідомості, так і все різноманіття позасвідомих перцепціи.і психічних процесів і складних утворень особистості. Замість нсвизначених термінів "час життя людини", що не є науковими поняттями і мають обивательське багатозначне тлумачення, пропонується* категоріально сформоване в Історичній психології уявлення про “цикли переживань“. По аналогії з декартівськнм "мислю, отже -існую" можна говорити про те, що "переживаю, тобто - живу".

На стадії методики реконструкції переживання з метою виявлення його наповнення і процесуальної детермінованості був виконаний аналіз існуючих методик та технік. Із різноманіття розглянутих аналогів, що існуючі» у психологічній культурі, був відібраний з метою синтетичного використання метод роботи з переживаннями американського психолога И.Ерхарда (ЕСТ - тренінг), доповнений методікою глибокого дихання С.Грофа. Масштаб реконструкції переживання вимагав виділення основних передбачуваних етапів розгортання ситуації невизначеиності. Наростання внутрішньої активності як напруження особистісного поля (за Левіпим), необхідність завершення гештальту у до-свідомій стадії (за Пьорлсом), актуалізація ного як катарсис (за Морено), подальша групова рефлексія

(НЛП: нейро - лінгвістичне програмування), контекстуальна динаміка психосинтезу (Асаджіоіі).

Глибоке дихання за С.Грофом дозволило більш повно створити картину цілісного переживання невизначеності за рахунок підключення до психічних процесів соматичних реакцій. Подібний • масштаб поєднання різних технік носив характер методологічної стиковки основних принципів і процедур їх реалізації за рахунок застосування історико-нснхологічних засад для побудови Ієрархії їх уживання згідно з динамікою рівнів свідомості та базових психічних процесів під час тренінгу. .

Другий розділ закінчується висновками про те, що теоретична зміна зв’язків та відношень між елементами переживання приводить до зміни характеру протікання психічних процесів і, відповідним чипом, слугує регулятором психічного життя індивіда. Відповідно, зміна, рівнів свідомості у суспільному середовищі неминуче вимагає зміни форм та рівнів свідомості особистості, що створюють ситуацію невизначеності.

Третій розділ "Організація і проведення історико-психологічної реконструкції переживания" присвячений практичній роботі з невизначеністю та опису протікання самої процедури нормалізації переживання. У ньому описані: методика та методичні принципи узагальнення практичного застосування методики; зв’язок між переживанням і пізнанням як між формою організації процесу і самим процесом.

Методика проведення тренінгу історико-психологічної реконструкції переживання включає детальний опис організаційної бази, принципів та основних тез роботи. За основну робочу модель береться положення про те, що первинні зв'язки і відношення між елементами # переживання індивіда та рівень його свідомості існували не як абстрактна дидактична модель, а як конкретна форма його поведінки. Тому вся практична робота будувалась на вимушеній об’єктивації заданих особистісно-історичних способів поведінки учасників у ситуації невизначеності. Первинний ігровий варіант рольової поведінки відразу ж відкидався учасниками, оскільки він не давав їм можливості зиятн невизначеність того що відбувається. Особистісна культура кожного проявлялась як обумовлена форма онтогенетично сформованого I соціогекстичио закріпленого способу унікальної поведінки у ситуації невизначеності. ■

Реконструйований під час тренінгу процес становлення зв'язків між учасниками та між елементами пережнпання конкретного індивіда акцентувався і слугував початком зворотнього розгортання первинного

рівня соціальних відносин та прапереживашш, що послужили прототипом для подібної форми соціалізації особистості. •

Таким чином, відбулося відсікання уявлень учасників про тс, що відбувається, як нро об'єктивно однакову реальність того, що “є насправді" від суб’єктивної дійсності у просторі переживання учасників самого тренінгу, - оскільки ні у кого з присутніх не було рівнів свідомості, адекватних рівню розгорнутих процесів. Відбувалася інтерпретація нового у звичних для кожного стереотипах мислення, поведінки та діяльності. На наступному .етапі включались психосоматичні механізми індивідуального переживання кожним учасником ситуації невизначеності. Незалежно від характеру емоційного, вольового чи інтелектуального рівня кожного значущим було тс, що всі демонстрували свій особистісний набір індивідуальних реакцій в аналогічних ситуаціях.

На цій стадії відбувалося усвідомлення конфлікту у процесі авторефлексії у "мислеїшсво" орієнтованих, продовжувались спроби постанови власних цілей і проектування та програмування поведінки інших членів, тренерів та інструкторів у "діяльшено" орієнтованих, і спостерігались комунальні форми до-розумового емоційного реагування у "новедінково" орієнтованих учасників.

Оскільки основним завданням тренінгу було нормалізувати процес переживання ситуації невизначеності у учасників за рахунок усвідомлення ними проблем, що виникають у процесі переживання, то на слідуючому егані був запропонований метод глибокого дихання. Його метою було соматичне зворотнє розгортання витіснених і непережитих переживань в актуальний простір "тут і тепер". Це дозволяло не тільки пригадати (що мало б тільки частковий характер інтелектуального наповнення переживання) але і пережити за допомогою всього психосоматичного механізму проблему або бар'єр, що виник у учасника.

Основна лінія інструкторів полягала у постійному привертанні уваги учасників до дедалі нових елементів, котрі з'являлися під час роботи. Кили учасники переконались, що на тон же самий об’єктивний зміст, проявляються різні за емоційною забарвленістю та інтелектуальними уявленнями реакції, відбувся момент інсайту: була порушена традиційна для переважної більшості логіка нрнчинно-наслідковнх зв’язків як об'єктивно існуючих поза їх суб’єктною сферою..

Експериментальна робота показала, що причина травмуючого переживання існує у формі згорнутих оершашіпс пережидань, що несвідомо містяться, у суб'єктивній сфері особистості, вмикаючись кожний раз, коли в об'єктивній дійсності людини виникає відповідний стимул.

Для контролю за соматичною складовою тренінгу були запрошені спеціалісти кафедри Військово-медицинської академії м.Санкт-Петербурга. На кожного з учасників складалися докладні характеристики на основі інтерпретації результатів тестування. Підсумки обробки даішнх е у додатку до дисертації. У ньому на кожного учасника представлено чотири таблиці: стан та репрезентативність особистісних властивостей у цілісній структурі особистості. Данні зведені у єдину таблицю результатів дослідження, в якій у рядок виведені на кожного учасника цифрові і процентні від норми характеристики.

Відповідно до виконаної практичної роботи був зроблений висновок про те, .що процес встановлення зв’язків та відношень між елементами переживання зумовлює пізнання індивідом реальності. Переживання с формою організації психічних процесів, іцо фіксує і схоплює їх як у формі позасвідомих псрненціп, так і у формі знятих у свідомості уявлень про власну індивідуальну дійсність. Психіка виступає як процес формування, протікання та об’єктивації переживань. Переживання, кожного моменту життя людніш відбувається через призму вже сформованої його дійсності -унікального привласненого індивідом спектру реальності.

У висновку коротко узагальнені результати як методологічної, теоретичної, так і практичної роботи по побудові категорії ''переживання". Із історичного огляду робиться висновок про те, що у загальній психології поняття "переживання" знаходилось у розділі допоміжних термінів і відносилося до екзистенціальних або афективних характеристик, не маючи загальиопауковою значення як рамки організації мислення вчених різних шкіл та течій. Його категоріальне опрацювання дає можливості для логіко-методологічного подолання різниці в уявленнях про психіку, свідомість і пізнання у новій та найновішій психології вітчизняних і зарубіжних шкіл.

Історико-психологічні уявлення про переживання як про механізм формування свідомості та регулятивне включення людини у суспільства дозволяє вирішити проблему співвідношення ролі особистості в історії, створивши її періодизацію як історії людей, а не суспільних економічних відносин. Вихідні передумови подібної роботи сформульовані в уявленні про те, що соціальні інститути являють собою "зліпки" структур свідомості та особистісних характеристик їх засновників. .

Окрім теоретичних аспектів та поліпшення спіпорганізації представників різних психологічних шкіл, спрощення взаєморозуміння вчених, які розв’язують комплексні проблеми, введення категорії "переживання" дозволяє використати методику історико-психологічиої реконструкції переживання в багатофункціональних нрактичшіх цілях.

Практичне застосування історико-иснхологічної методики реконструкції переживания полегшує роботу психологів, психотерапевтів га медиків на матеріалі єдиного простору нережнвання, ЩО дозволяє виявити увесь комплекс психосоматичного підбиття реальності за одиницю часу в єдиній системній роботі.

Основний зміст роботи викладено у таких публікаціях:

1. Организация рефлексивной деятельности студентов в процессе самостоятельной работы /'/ "Активизация самостоятельной работы студентов": тезисы докладов конференции. - Одесса: 1986 . - С.37-39.

2. Рефлсктнвно-дсятелыюстный практикум (РДП) как метод самостоятельной работы студентов // Тезисы докладов паучно-ирактнческой конференции профессорско-преподавательского состава ОГУ им.И.И.Мечникова. -Одесса, ОГУ: 1988. - С.14-15.

3. Псрколяционная модель продуктивного мышления // Тезисы

международной конференции, посвященной памяти Б.М.Кедрова. -Одесса, ОГУ: 1991. -С.17-18. *

4. О мнимой обособленности теории деятельности С.Л.Рубииштейна // Рубннштсйновскис чтения. Сборник докладов и выступлений на конференции. -Одесса, ОГУ:Т992. -С.12-13.

5. Аксиологические аспекты "психологии управления" //"Психология управления: теория и практика": тезисы конференции . -Ростов, РГУ: 1992. -С.49-52.

Подписано к печати .Формат 60x84/16. Бумага писчая

Печать офсетная. усл.печ.л. • уч.-изд.л. Тираж НО экз. Заказ № 6/ 2,2е&-9#-

Одесский государственный политехнический университет. 270044, Одесса, пр.Шевченко, 1.